шось

Криза. Критичний період. Крайня точка депресивності. Пік невпевненості, сум'яття. Невизначеність.
Можу так продовжувати довго.
Можу годинами розповідати про свій стан одними тільки іменниками.
(Цікаво, звідки я перебрала цей стиль?)
Усе дуже просто. Це ніби якесь провалля, яма чи, може, пауза...
Зупинилося. Перемішалося. І от я стою у цій каші, занурена ледь не по самі вуха, не розуміючи, що і до чого.
Це вперше...
Ні, було. Було. Приблизно, п'ять років тому. Тільки тоді відчуття були гострішими. Наразі, всі згущені мною фарби набрали якихось приглушених тонів, уся награність ледве долинає зі старого патефона, емоції притлумлені і задавлені. Сльози і далеко не пухнаста істота з кігтями всередині. Вони одні не дають спокою.
У голові досі жила єдина думка - вилити усе на папір, щоб стало легше. Вилити, щоб забути. Щоб розібратись.
Та полегшення (таке омріяне) не прийшло.
Глибокий вдих. Видих.
Істота зникає на деякий час.
Але.. Чому так тяжко?
Не можу докопатись до первинності.
Чому не світить сонце, а ллє цей дощ?
Сонце ж полегшує біль. Сонце освітлює темні закутки невідомості. Сонце... освітлює душу, дає спочинок серцю.
Хоча, не у сонці річ...

Приємно згадувати минуле.

...Боротьба продовжується... (!)